Анотація. У статті розглянута сутність управлінських інновацій, визначені основні підходи до впровадження інновацій в діяльність підприємства.

Сучасні умови господарювання вимагають від підприємств пошуку нових засобів забезпечення конкурентоспроможності. Стійкість на ринку, конкурентні переваги підприємств можуть бути досягнуті завдяки їх інноваційній діяльності.  Але стан виживання, в якому знаходиться значна кількість вітчизняних підприємств, призводить до протиріччя між стратегічними та поточними завданнями, знижує сприйнятливість підприємств до інновацій. В той самий час, для західних компаній інноваційна активність, здатність створювати та реалізовувати інновації – імператив у гострій конкурентній боротьбі.  Проблематиці розробки та впровадження інновацій присвячені роботи ряду західних дослідників (П.Друкер, М.Хаммер та Дж.Чампі, К.Маркхем, І.Массакі та інші) та вітчизняних (В.Гріньов, В.Горник, Д.Кокорін, Ю.Морозов, Л.Федулова) дослідників. Але, незважаючи на значний інтерес з боку вчених до проблем інноваційної діяльності підприємств, ряд питань залишається невивченим. Так, питання, пов’язані з дослідженнями управлінських інновацій розглядаються недостатньо. Зокрема, на теоретичному рівні не втрачає гостроти проблема визначення сутності управлінських інновацій, їх класифікації. На практичному рівні вельми актуальними є питання впровадження у діяльність підприємств таких інновацій. Отже, саме проблемам реалізації управлінських інновацій присвячено дане дослідження.  Тривалий час в практиці господарювання вітчизняних підприємств як інновації розглядалися виключно нові продукти, послуги, технології, способи організації виробництва. Але значущість якісного та ефективного управління, ступінь його впливу на результати діяльності будь-якої організації не викликає жодних сумнівів.

Не зважаючи на можливість досягнення широкого спектру конкурентних переваг, більшість вітчизняних підприємств управлінські інновації сприймає скоріше як виключення, ніж правило в бізнесі. Розвиток підприємства зводиться до технічних або технологічних новацій, тобто підприємство не розглядається як система діяльності, до уваги приймається лише її «основний» процес. Це, а також відсутність досвіду реалізації управлінських інновацій, недостатність підприємницької культури суттєво знижує можливості розвитку та зумовлює потребу у розробці підходу до реалізації управлінських інновацій.  За дослідженнями McKinsey Global Institute (MGI) однією з умов досягнення успіху компаніями є одночасний розвиток технологічних та управлінських інновацій: технології самі по собі не збільшують продуктивність, вона зростає завдяки управлінським інноваціям, тобто змінам в бізнес-процесах. Технологічні нововведення, не підкріплені управлінськими інноваціями, виявляються даремними [1].  Отже, управлінські інновації на сьогодні є необхідною складовою забезпечення ефективного функціонування підприємства. В межах даного дослідження розглянемо сутність управлінських інновацій, підходи до їх впровадження та особливості їх реалізації.

Під управлінською інновацією узагальнено розуміється результат розробки і провадження нових принципів, методів і структур управління, що змінюють внутрішнє середовище підприємства відповідно до змін у його зовнішньому середовищі [7]. Поняття «управлінська інновація» розглядається як результат творчої діяльності керівництва підприємства, спрямованої на розробку, створення та впровадження нових управлінських технологій, методів та організаційних форм управління. Управлінські інновації включають організаційні інновації, інновації в плануванні, мотиваційні інновації, інновації в контролі, в навчанні персоналу, а також в оцінці та ефективності використання персоналу управління підприємством [2]. За думкою експертів, вітчизняні підприємства потребують, перш за все, інновацій, пов’язаних зі зміною організаційної структури, аудитом та оптимізацією бізнес-процесів, виявленням та мобілізацією внутрішніх резервів, концентрацією ресурсів на головних, найбільш рентабельних напрямках діяльності, передачею ряду функцій на аутсорсинг, зміною способів просування товарів та послуг, підвищенням якості робіт з клієнтами та ін. [5].

Управлінські інновації, з одного боку, є більш вигідними для підприємства, ніж технічні та технологічні, оскільки їх впровадження не потребує значних фінансових ресурсів, але, з іншого боку, вони більш складні та ризиковані. Реалізація управлінських інновацій пов’язана із зміною ділової культури, поведінки, звичок і уявлень персоналу про управління та господарську діяльність компанії. Оскільки наслідки впровадження управлінських інновацій менш передбачувані, міра ухилень персоналу від нововведень дуже висока, ризик управлінських інновацій значно вищий, ніж технічних [7]. Розглядати впровадження управлінських інновацій як певні зміни в діяльності підприємства можна в розрізі декількох підходів: раціоналістичного, стратегічної раціональності, поведінкового [6]. В межах раціоналістичного підходу будь-яка діяльність оцінюється з позицій норм раціональності, а впровадження інновацій відбувається відповідно до того, що організація являється інструментом досягнення свідомо встановлених цілей з ієрархічно організованою системою управління, розподілом функцій та спеціалізацією на певних видах робіт, тобто етапи розробки та реалізації інновацій реалізуються різними організаційними підрозділами [6]. Стратегічна раціональність проявляються правильністю вибору рішення підприємством, яке розглядається як єдина діюча особа. Оптимізація відповідного рішення відбувається після встановлення цілей, вибудовування стратегічних альтернатив і оцінювання їх наслідків при різних станах зовнішнього середовища [11].

Реалізація управлінських інновацій в межах підходу стратегічної раціональності передбачає ряд етапів:

1. визначення завдань та цілей управлінських інновацій;
2. розподіл обов’язків по їх досягненню серед підрозділів організації та персоналу;
3. розробку показників, за допомогою яких можна оцінити ступінь досягнення встановлених цілей та завдань;
4. контроль на основі визначених показників  за процесом реалізації управлінських інновацій.

Поведінковий підхід розглядає організацію як живий організм, який знаходиться в процесі постійних змін і реагує на оточуюче середовище [3, c.56]. Підприємство як система, що постійно саморозвивається, задовольняє психологічні потреби своїх членів в автономному виконанні роботи, прийнятті відповідних рішень, прихильності цілям організації [9]. Такий підхід передбачає децентралізацію в прийнятті рішень, акцент на використання неформальних механізмів керівництва, певну автономність робітника. Прибічники поведінкового підходу вважають, що проблеми впровадження управлінських інновацій знаходяться поза межами формальних рішень, їх основа в соціальній підсистемі організації, яка володіє інерційністю, що запобігає випадковим та кон’юнктурним втратам, неправильним господарським рішенням [4]. Отже, в поведінковому підході розробка і реалізація інновацій здійснюються спільно розробниками та користувачами нововведення. В зв’язку з цим керівництво намагається забезпечити кооперацію між розробниками та користувачами і підвищити у підлеглих сприйнятливість до інновацій різноманітними методами організаційного розвитку, змінити напрямок потоку інноваційних ідей – знизу вверх [6].

При впровадженні управлінських інновацій в діяльність підприємства необхідно брати до уваги не тільки їх раціональне значення для діяльності підприємства, але і сприяння досягненню підприємством встановлених стратегічних цілей та задоволення (збереження рівня задоволеності) потреб та інтересів персоналу (стейкхолдерів). Не приймаючи до уваги фінансові аспекти реалізації інновацій, ці параметри можуть якісно визначати ефективність управлінських інновацій. Для ефективної реалізації управлінських інновацій потребує вирішення проблема поєднання та збалансування зазначених підходів та розробки на цій основі відповідного механізму впровадження інновацій.За думкою Х.Вольберда та Ч.Баден-Фуллера структурний механізм,  за допомогою яких організації формують і використовують інновації, складається із основних чотирьох елементів: селекція, ієрархія, час та організація мережі [10]. Російські вчені Соколов Д.В. та та Юркан Є.І. доповнюють механізм реалізації управлінських інновацій механізмом прийняття рішень, що дає можливість здійснювати внутрішню та зовнішню селекцію в організації, та інформаційним механізмом, який забезпечує діяльність структурного механізму та механізму прийняття рішень (рис. 1).

Метою структурного механізму є підтримка організаційних форм, які б найбільше відповідали структурі та динаміці компетенцій компанії. Механізм прийняття рішень має на меті пошук, відбір та впровадження необхідних інновацій, зокрема, шляхом селекції, необхідної для розвитку потенційно цінних  ресурсів та здібностей компанії. Інформаційний механізм опосередковує функціонування інших компонентів за рахунок адекватного за обсягом, структурою та часом інформаційного забезпечення їх діяльності [8].

Такий підхід визначає концептуальні засади формування механізму впровадження інновацій, області докладання зусиль та відповідальності керівників підприємства при прийнятті рішень щодо здійснення управлінських інновацій, які зумовлюють адекватні зміни в діючих формах та методах організації менеджменту. Питання визначення конкретних заходів та сфер їх реалізації для внесення змін, які передбачаються при впровадженні інновацій потребують подальшого дослідження.  Також увагу слід приділити проблемам фінансового забезпечення управлінських інновацій  та економічного оцінювання  їх ефективності.

Література

1. Давила Т. Работающая инновация / Т.Давила, Марк Дж. Эпштейн, Р. Шелтон; Пер. с англ. – Днепропетровск: Баланс Бизнес Букс, 2007. – 320с.
2. Карлинская Е.В. / Внедрение управленческих и социальних инноваций на российский предприятиях, как путь преодоления кризиса[ Электронный ресурс] /  Е.В. Карлинская // Веб-сайт компании ООО «ИннИТ». – Режим доступа:  http://www.rpm-consult.ru/pdf/article18.pdf.
3. Кокинз Г. Управление результативностью: как преодолеть разрыв между объявленной стратегией и реальними процесами / Гэри Кокинз; Пер. с англ. – М.: Альпина Бизнес Букс, 2007. – 315с.
4. Кузьмин С. Защитные механизмы социальной системы и их использование в управлении экономическими процессами / С. Кузьмин // Экономист. –2003. –  №12. –С.75-82.
5. Матеріали соціологічного опитування консалтингової агенції «Консалтинг Груп Юкрейн».
6. Мыслякова Ю.Г. Кто должен быть впереди?..Триада современных подходов к реализации управленческих инноваций на отечественных предприятиях / Ю.Г.Мыслякова // Креативная экономика. – 2008. – №2. – С.4-13.
7. Плешу Г. Управлінські інновації як головний чинники реструктуризації підприємств-суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності / Г.Плешу, С.С. Шаповал, Г.С.Фоменко // Труды Одесского политехнического университета. – 2009. – № 1 (31). – С.193-199.
8. Соколов Д.В. Формирование механизмов организационной поддержки управленческих инноваций [Электронный ресурс] / Соколов Д.В., Юркан Е.И. // Проблеми современной  экономики. – 2007. – № 4(24)  Режим доступа: http://www.m-economy.ru/art.php3?artid=23011.
9. Ушанов Ю. А. Управленческие нововведения в США: проблема внедрения / Ю. А. Ушанов;. – М.: Изд-во «Наука», 1986. – 246 с.
10. Хэмел Г. Стратегическая гибкость / Г.Хэмел, К.Прахалад, Г.Томас, Д.О’Нил;  пер. с англ. – СПб.: Питер, 2005. – 386с.
11. Шрайэгг Г. Тенденции и перспективы развития стратегического менеджмента / Г.Шрайэгг // Проблемы теории и практики управления. – 2000. – №5. – С. 93-98.

Сучасний етап розвитку економіки характеризується динамічними  змінами, що  відбуваються як на макроекономічному, галузевому рівнях, так і на рівні  підприємств. Ці зміни обумовлені, по – перше, нестабільністю бізнес – середовища, що вимагає від підприємств швидкого реагування та впровадження заходів, які забезпечували б тривалі конкурентні переваги; по – друге, швидким розвитком технологій, інформатизацією бізнесу, по – третє, переходом від  жорсткої  конкурентної  боротьби між  підприємствами до  відносин  співробітництва.

Умови, в яких функціонують сучасні підприємства, вимагають від них пошуку нових шляхів подальшого розвитку, набуття конкурентних  переваг, забезпечення високоефективної діяльності. Існують різні підходи до формування  підприємствами конкурентних  переваг, що пояснюється їх проявом в різних сферах діяльності підприємства: економічній,  технологічній,  організаційній..

Одним із способів набуття  підприємствам конкурентних  переваг є  постійне впровадження в господарську діяльність інноваційних  розробок.  В загальному розумінні інновації  являють  собою сукупність  прогресивних, якісно  нових  змін,  що  безперервно виникають у часі та просторі.  В  сучасних умовах господарювання інновації стають  основним джерелом забезпечення стійких  конкурентних  переваг підприємства і набувають імперативного  характеру.

Питанням організації інноваційної діяльності приділяють увагу у своїх  роботах  Трефілова А.А., Мединський В.Г., Яковець Ю.Г., Казанцев А.К., та ін. Серед українських вчених, що займаються проблемами інноваційного розвитку потрібно виділити Ілляшенка С.М., Федулову Л.І., Геєця В.М.

Незважаючи на значну кількість досліджень та публікацій, присвячених питанням  інноваційної  діяльності,  більшість з  них  носять або суто теоретичний характер і не можуть бути  використані в господарській практиці, або розглядають інноваційні процеси, що відбуваються на макрорівні. Державна підтримка є  необхідною, але не достатньою умовою розвитку інноваційної діяльності. Така підтримка має проявлятися, перш за все, в створенні відповідної інфраструктури розвитку інновацій та законодавчого  забезпечення. Стабільність законодавства в сфері інноваційно – інвестиційної діяльності  сприятиме  розвитку вітчизняного ринку інновацій та залученню іноземних інвестицій у високі технології. Поряд з врегулюванням ряду питань на загальнодержавному та  галузевому рівнях вимагає активізації інноваційна діяльність і на мікро – та внутрішньофірмовому рівні.

Для забезпечення ефективної організації інноваційної діяльності на підприємствах необхідно вирішити ряд завдань. По-перше, створити умови для активізації інноваційних процесів у всіх сферах діяльності підприємства; по – друге, необхідно забезпечити полегшене впровадження  інновацій на підприємствах, причому як власних, так і сторонніх, по – третє, має проводитись об’єктивна оцінка результатів реалізації інноваційних розробок.

Досить часто підприємства не мають достатньо можливостей, здібностей для самостійної організації інноваційної діяльності, їм може не вистачати знань, досвіду та фінансових ресурсів для забезпечення інноваційного процесу. Перейняття  досвіду передових  компаній не завжди сприяє вирішенню проблем розробки та впровадження інновацій, що пов’язано із неможливістю отримання повної інформації, її закритістю, неформалізованими знаннями, унікальними рисами  корпоративних  культур, тощо.

Виходом з такої ситуації є налагодження відносин співробітництва з компаніями, які або володіють певними інноваційними розробками, що можуть бути передані іншим підприємствам, або спільна діяльність з якими може сприяти розробці та впровадженню інновацій. Зокрема, сприяти вирішенню проблем, пов’язаних із інноваційною діяльністю, може формування підприємствами стратегічних альянсів.

Стратегічні альянси підприємств традиційно розглядаються як форма взаємодії між підприємствами, яка основана на спільному використанні ресурсів для досягнення стратегічних цілей. Причини формування та основи функціонування стратегічних альянсів підприємств  розглядаються в роботах Б.Гаррета та П.Дюссожа, С.Карделла, Р.Уоллеса, С.Ріда та А.Лажу, Дж.Стоунхауса, Б.Мільнера, Є.Добренькової та інших. В літературі можна виділити два основних напрямки дослідження стратегічних альянсів підприємств: визначення причин їх формування та ідентифікація наслідків функціонування для підприємств – партнерів. Поза увагою дослідників залишаються питання, пов’язані, зокрема із специфікою відносин підприємств – партнерів, що обумовлена поліваріантністю їх цільових настанов, організаційними змінами, що відбуваються в ході формування та функціонування альянсів, економічні та технологічні проблеми, які підприємства вирішують вступаючи до стратегічних альянсів. В рамках нашого дослідження спробуємо визначити яким чином питання розробки та впровадження інновацій можуть бути розв’язані через формування стратегічних альянсів підприємств, зокрема, вступ до яких стратегічних альянсів забезпечує  підприємствам доступ до тих чи інших інновацій, на що слід звернути увагу підприємствам, що вирішили увійти до альянсів для вирішення проблем інноваційного характеру.

За видами інновації можуть бути поділені на технічні, організаційні, економічні, соціальні та юридичні. Технічні проявляються у вигляді нових продуктів,  технологій,  засобів виробництва. Організаційні відображають нові методи та форми організації всіх видів діяльності підприємств. До економічних відносяться методи господарського управління наукою та виробництвом через реалізацію функцій прогнозування і планування, фінансування, ціноутворення, мотивації та оплати праці, до соціальних – різні форми активізації  людського фактора, покращення  умов та постійна підтримка рівня безпеки праці,  охорона здоров’я,  створення комфортних  умов праці.  Нові та зміненні закони та інші нормативно – правові документи, що  регулюють діяльність  підприємства, відносяться  до  юридичних  нововведень [2, c.26].

Підприємства вступають до стратегічних альянсів, коли для реалізації їх стратегічних цілей вони потребують ресурсів, якими володіють інші підприємства або ж коли об’єднуючи власні ресурси та ресурси інших підприємств вони можуть досягти  таких цілей, досягнення яких самостійно неможливо або  дуже ускладнено. Найбільш поширеними цілями формування підприємствами стратегічних альянсів є:

-          освоєння нових видів виробничої діяльності;

-          розробка та освоєння нових технологій;

-          вихід  на нові географічні ринки;

-          вихід  на нові товарні ринки;

-          освоєння нових  каналів збуту;

-          розширення модельної лінії;

-          координація та оптимізація  відносин «постачальник – клієнт» та інші.

Стратегічні альянси можуть утворюватись як підприємствами – конкурентами, так і підприємствами, відносини між якими носять неконкурентний характер (постачальники, клієнти, підприємства інших галузей) і набувати різних організаційних форм: від угод про координацію діяльності до створення спільних підприємств з різними частками капіталу партнерів. Вибір тієї чи іншої форми стратегічного альянсу обумовлений,  перш за все,  цілями,  які ставлять перед собою підприємства – учасники та тими ресурсами, яких вони потребують і на основі яких об’єднують свою діяльність.

Серед цілей інноваційного розвитку підприємств, для досягнення яких формуються стратегічні альянси, можна виділити наступні:

-          розвиток технологій;

-          покращення якості продукції через налагодження взаємозв’язків між  постачальником та клієнтом;

-          отримання та освоєння технологій, якими володіє підприємство – партнер;

-          організація науково – дослідних  робіт;

-          розробка нових та вдосконалення існуючих продуктів;

-          вдосконалення виробничого  процесу;

-          розподіл виробничих робіт;

-          підтримка надійності та безпеки виробництва;

-          використання нових підходів щодо маркетингу та збуту продукції;

-          підвищення професійного рівня персоналу через міжорганізаційне навчання та інші.

Розглянемо через які форми взаємодії підприємств можуть бути досягнуті деякі з цих цілей.

Налагодження партнерських відносин між постачальником та клієнтом в межах стратегічних альянсів підприємств передбачає взаємну координацію виробничих операцій партнерів, прийняття участі постачальником у розробці продукту клієнта, спільне визначення технічних вимог до продуктів та розробку умов постачання. Такі технологічні інновації в діяльності підприємств забезпечують обом сторонам покращення якості продукції, підвищення ефективності управління запасами, гарантують клієнту своєчасність та надійність поставок, що відповідають його технічним вимогам, постачальнику дозволяють точно прогнозувати попит та розробляти графіки завантаження виробничих потужностей, а головне, уникнути конкурентної боротьби з іншими підприємствами – постачальниками.

Прагненням підприємств до отримання нових технологій, освоєння нових видів виробничої  діяльності, тобто до технологічних інновацій, пояснюється формування стратегічних альянсів підприємствами, які працюють в непов’язаних галузях. Такі стратегічні альянси  дозволяють підприємствам об’єднати свої технічні потенціали і на цій основі заснувати нові види виробничої діяльності, розширити свої технологічні можливості, а також увійти в економічний сектор, в якому  вже працює  підприємство – партнер [1, с.177]. На основі об’єднання та спільного використання партнерських ресурсів в межах стратегічних  альянсів такі технологічні інновації реалізуються у порівнянні з самостійною їх розробкою та впровадженням з меншими  витратами та за більш короткий час. Крім цього, досвід партнерів у своїй сфері діяльності дозволяє уникнути ризиків та помилок.

Впровадження технологічних інновацій також може бути забезпечене формуванням альянсів підприємствами – конкурентами. Досить часто такі альянси утворюються для спільної розробки товару, його виробництва або виробництва комплектуючих для товарів, що виробляють партнери. Інновації в такому разі можуть проявлятись в появі нових або вдосконаленні існуючих технологічних процесів, обладнання. Спільна розробка та виробництво продукції обумовлює потребу у певних організаційних інноваціях, пов’язаних із змінами організаційних структур підприємств – партнерів, формами організації виробництва, які мають найкращим чином забезпечити взаємодію  підприємств.

Розглянуті вище приклади взаємовідносин підприємств в межах стратегічних альянсів показують яким чином фірми можуть впроваджувати інновації, вступаючи до альянсів. Формування альянсів в таких випадках є наслідком існування потреби в інноваціях. В той же час можна стверджувати, що формування підприємствами альянсів передбачає певні зміни інноваційного характеру для його учасників. В даному разі інновації  на підприємствах є наслідком  їх вступу до стратегічних  альянсів.

У разі формування підприємствами – конкурентами стратегічних альянсів, в яких один з партнерів займається виробництвом, а іншій реалізацією продукції або один з партнерів розробляє, а інший виробляє товари, якісно нових змін, зокрема, розробки принципів та підходів до управління взаємовідносинами  з партнером, потребує система управління підприємством. Змінюються методи та форми організації певних сфер діяльності підприємств, методи їх планування та оцінки результативності, тобто впроваджуються організаційні та економічні інновації.

В ході формування та функціонування стратегічних альянсів підприємств гостро постають питання взаємодії та інтеграції корпоративних культур компаній – учасників, побудови команди, розподілу функцій управління між працівниками підприємств, захисту та розподілу інтелектуальної  власності. Актуальними є питання збереження працівниками відчуття належності до своєї компанії і в той же час формування відчуття  причетності персоналу до стратегічного альянсу. Оскільки ефективність діяльності як окремих підприємств, так і їх стратегічних альянсів залежіть, в першу чергу, від  працівників, детальної та точної проробки потребують соціальні інновації, які мають бути спрямовані на підвищення кваліфікації персоналу, розкриття творчої діяльності та інше. Західні компанії використовують наступні заходи стимулювання творчої активності працівників:

- фокусування уваги на конкретному працівнику і його інтелектуально – інноваційному та творчому потенціалі;

-     заохочення експериментаторства;

- зміна адміністративної централізації управління м’яким інноваційним стилем;

-     лояльність до комерційних проектів пов’язаних із ризиком.

Розширення свободи в діяльності та інтерактивний обмін інформацією між працівниками, заохочення експериментаторства  разом із лояльністю до ризикованих проектів створюють широкі перспективи для реалізації творчого потенціалу працівників.

Успішні  соціальні інновації сприяють розробці та впровадженню нововведень у інших сферах діяльності підприємства. Ефективна система управління персоналом, відповідний мотиваційний механізм, створення умов, що сприяють актуалізації творчих здібностей працівників позитивно впливають на досягнення цілей, що ставлять підприємства, вступаючи до стратегічних альянсів.

Взагалі, саме формування стратегічного  альянсу підприємствами можна розглядати як інновацію, оскільки вступ компаній до альянсу передбачає цілу низку змін організаційного, економічного, в деяких випадках, технологічного характеру. Тому важливим моментом при прийнятті рішення щодо  вступу підприємства до  стратегічного альянсу,  впровадження будь – яких  інновацій, є об’єктивна оцінка готовності персоналу  до змін,  його  здатності  до  навчання. К. Фрайлінгер та І.Фішер при визначенні відношення персоналу підприємств до змін, виділяють чотири блока проблем, що  заважають інноваціям:

-          організаційні недоліки;

-          недоліки  керівництва;

-          особисті проблеми;

-          опір змінам [3,с.62].

Для того, щоб інноваційна діяльність успішно розвивалась  необхідно: по – перше, надання достатнього обсягу ресурсів; по – друге, постійне роз’яснення персоналу значення та сутності інновацій; по – третє, інтенсивне та безперервне навчання [3,с.66]. Оцінка готовності персоналу до змін, його здатності до навчання дозволить на етапі планування реалізації інновації визначити можливі проблеми та розробити заходи щодо їх  подолання.

Підводячи підсумок, можна зазначити що стратегічні альянси підприємств є одним з найефективніших шляхів впровадження інновацій на підприємствах. Вони дають можливість на основі спільної діяльності підприємств розробляти та впроваджувати нововведення, використовуючи досвід та знання партнерів з найменшими ризиками, витратами коштів та часу реалізовувати інновації різного характеру. Певний тип альянсу  в більшій або меншій мірі сприяє впровадженню того чи іншого виду інновацій.

В той же час, формування стратегічних  альянсів само по собі є інновацією, оскільки передбачає якісні зміни у різних сферах діяльності підприємств – учасників. При прийнятті рішення щодо впровадження інновацій підприємствам необхідно оцінити рівень готовності персоналу до змін.

Визначення можливостей інноваційного розвитку, що отримують підприємства вступаючи до стратегічних альянсів, обумовлюють нові питання, що потребують подальшого дослідження. Ці питання пов’язані із розробкою та функціонуванням організаційно – економічного механізму інноваційної діяльності в умовах співробітництва підприємств, проблемою захисту інтелектуальної  власності та розподілом результатів спільної діяльності.

Література:

1. Гаррет Б. Дюссож П. Стратегические альянсы: Пер. с англ. – М.ИНФРА – М, 2002. – ХХ, 332с.
2. Інноваційний розвиток промисловості України / О.І. Волков. М.П,  Денисенко, А.П. Гречан  та ін..; Під  ред. проф. О.І .Волкова.  проф. М.П. Денисенка. – К.:КНТ. 2006. – 648с.
3. Фрайлингер К., Фишер И. Управление изменениями в организации / Пер. с нем. Н.П. Береговой, И.А. Сергеевой. – М.: Книгописная палата, 2002. -  264с.

Традиційно основою стійких довгострокових конкурентних переваг вважаються продуктові та технологічні інновації. Для забезпечення успішної діяльності сучасних підприємств вони є необхідною, але недостатньою умовою. Джерелом успіху діяльності підприємства на ринку сьогодні стають, поряд із зазначеними,  процесні та організаційно-управлінські інновації.

Для багатьох галузей економіки України характерні зростання поточних витрат, збитковість промислового виробництва. Існує нагальна потреба пошуку дієвих способів оздоровлення фінансового стану підприємств, підвищення рентабельності виробництва, в тому числі через реалізацію інноваційних проектів, пов’язаних як з розробкою та виводом на ринок нових продуктів, так і з оптимізацією виробничих процесів, що дозволить знизити витрати виробництва. Для галузей, що виробляють конкурентоспроможну на світових ринках продукцію (машинобудівна, металургійна тощо) першочергове значення має здійснення інноваційних проектів, пов’язаних з розробкою та освоєнням нових технологій та покращенням структури управління підприємством.

Слід зазначити, що в сучасній науці природа продуктових і технологічних інновацій достатньо обґрунтована та вивчена. Розуміння ж економічної сутності процесних інновацій, їх місця і ролі в розвитку підприємства в сучасних умовах досить ускладнено, що визначає необхідність додаткового всебічного вивчення зазначених категорій.

Перш за все, зазначимо про відсутність єдиного підходу до ідентифікації вказаних понять, що пов’язано із різноманітними поглядами дослідників на сутність інноваційної діяльності на підприємстві. Відповідно, виділяючи різні класифікаційні ознаки, автори по різному підходять до назв та сутності різних видів інновацій.

Так, наприклад, за класичною класифікацією Й.Шумпетера існує п’ять основних типів інновацій [1, c.23]:

• виробництво невідомого споживачам нового продукту або продукту з якісно новими властивостями;
• впровадження нового засобу виробництва, в основу якого покладено нове відкриття;
• освоєння нового ринку збуту певною галуззю промисловості країни, незалежно від того існував цей ринок раніше чи ні;
• залучення до виробництва нових джерел сировини та напівфабрикатів;
• впровадження нових організаційних форм.

В даній класифікації не робиться акцент на виокремленні процесних інновації як окремого виду.

С.Ф. Покропивний виділяє технічні інновації (нові продукти, технології їх виготовлення, засоби виробництва), організаційні (нові методи й форми всіх видів діяльності підприємства та інших ланок суспільного виробництва), економічні (методи господарського управління наукою та виробництвом через реалізацію функцій прогнозування, планування, фінансування, мотивації і т.п.), соціальні інновації (різні форми активізації людського чинника). Визначені типи інновацій можуть бути поділені на ті, що мають фізичну сутність (технічні інновації) та ті, що мають нематеріальну основу (організаційні, економічні, соціальні).

М.А. Йохна, В.В.Стадник виокремлюють продуктові інновації (що орієнтуються на виробництво та використання нових продуктів і послуг та передусім спрямовані на створення нової споживчої цінності), інновації процесу (нові технології виробництва продукції, організації виробництва та управлінських процесів, вони, як правило, дають переваги у витратах, продуктивності, якості), ринкові (відкривають нові сфери застосування продукту або сприяють реалізації продукту на нових ринках, розширюючи межі ринку). Також за змістом діяльності автори виділяють: технологічні, виробничі, економічні, торгівельні, соціальні, управлінські інновації [1, c.25].

В наведеній класифікації можна побачити виділення «інновацій процесу» або «процесних інновацій» в окремий вид, але на нашу думку, не обґрунтовано виокремлені ринкові інновації, які можуть бути віднесені як до першої, так і другої групи.

А.Пригожин за типом нововведення виділяє: матеріально-технічні, соціальні, економічні, організаційно-управлінські, правові. М.Хучек, за сферою застосування виокремлює: технічні й технологічні, організаційні та економічні, суспільні (позавиробничі) інновації. С. Ільєнкова пропонує розрізняти в залежності від технологічних параметрів: процесні та продуктові інновації, а в залежності від сфери діяльності: технологічні, виробничі, економічні, торгові, соціальні, в галузі управління. П.Н. Заваліна поділяє інновації за сферою застосування на управлінські, організаційні, соціальні, промислові[2, c.22]. В.В. Горшков за цільовим призначенням виділяє: технологічні, промислові, економічні, торгові, соціальні інновації та інновації в сфері управління. І.Т. Балабанов, за зовнішніми ознаками виділяє: інновації в формі продукту і інновації в формі операції, а за структурною ознакою: виробничо-торгові, соціально-економічні, фінансові та управлінські інновації.

Проаналізувавши вищезазначені класифікації інновацій, можна зробити висновок, що на сьогодні доцільно виділити два основних укрупнених їх види: продуктові (отримання нового продукту чи послуги з метою задоволення певної потреби ринку) та процесні (нові елементи, що вводяться в виробничі, технологічні, управлінські, маркетингові, соціальні, організаційні та інші процеси). Потрібно відмітити, що продуктові інновації мають уречевлену форму, тобто конкретні, реальні блага (товари чи послуги), що приносять споживачам користь, процесні інновації, як правило, матеріальної форми не мають, тому в більшості випадків їх складно побачити, дослідити та оцінити ефективність. Не дивлячись на відмінність цих двох видів, вони не можуть існувати один без одного. Так, створення інноваційного продукту не можливе без використання процесних інновацій, в свою чергу результатом процесних інновацій може стати інноваційний продукт, тобто ці два елементи є надважливими не лише для виробничого процесу, а і для інших сфер діяльності підприємства. Разом з цим, не слід плутати процесні інновації та інноваційний процес. Під інноваційним процесом розуміють послідовність дій щодо ініціації, розробки, впровадження, реалізації та використання інновацій. Тобто саме через інноваційний процес здійснюється інноваційна діяльність на підприємстві.

Продуктові інновації, як вже зазначалося, мають ринкову орієнтацію і ініціюються, в основному, зовнішніми споживачами, процесні ж інновації визначаються внутрішніми факторами і стосуються здебільшого ефективності діяльності підприємства.

Розглядаючи залежність між продуктовими та процесними інноваціями, необхідно згадати модель продуктового циклу Абернасі-Аттербека. Ця модель виділяє три фази  розвитку продуктового класу [6].

На першій фазі, що має назву «рухома», темп продуктових інновацій значно вищий темпу процесних інновацій. Це означає, що виникнення нового класу продуктів супроводжується появою на ринку великої кількості різновидів продукту цього класу. Динамічність виникнення продуктових інновацій знижується з появою домінуючого дизайну. Таким чином, на першій стадії розвитку продуктів нового класу йде пошук таких форми та дизайну, при яких продукт буде як найкраще задовольняти потреби споживача.

На другій фазі розвитку продуктового класу – «проміжній фазі» – темп впровадження продуктових інновацій сповільнюється, а темп процесних збільшується. На цій фазі в результаті появи домінуючого дизайну різноманітність продуктів зменшується, а інноваційна діяльність концентрується на підвищенні ефективності виробництва стандартного продукту.

На третій фазі розвитку продуктового класу, що має назву «визначена», темп впровадження інновацій обох видів (процесних і продуктових) зменшується та набуває більш збалансованого характеру.

Таким чином, можна зробити наступні висновки:

-                на початковій стадії розвитку продуктового ринку конкуренція між фірмами йде в першу чергу за рахунок продуктових інновацій;

-                з певного моменту процесні інновації стають більш вагомими, посилюється роль цінової конкуренції між фірмами;

-                на стадії зростання ринку концентрація падає до тих пір, поки не вичерпується потенціал для продуктових інновацій;

-                на етапі зрілості продуктового ринку цінова конкуренція, що посилюється, призводить до зростання рівня концентрації фірм;

-                ступінь стійкості ринку залежить від етапу його розвитку, надає можливість прогнозувати його структуру;

-                наявність потенціалу для вдосконалення продукту є  ключовим фактором невизначеності структури ринку;

-                коли потенціал вдосконалення продукту вичерпується, структура ринку стає найбільш стабільною;

-                на ринку, що зростає швидкість впровадження продуктових інновацій є більш вагомим фактором конкурентної боротьби, ніж потенціал технології, або можливості щодо вдосконалення організаційно-управлінських процесів;

-                на стадії зрілості ключову роль відіграє потенціал технології та вдосконалення основних процесів, що впливають на ефективність виробництва та функціонування;

-                активні процеси по вдосконаленню характеристик конкретного продукту можуть призвести не лише до зміни структури ринку даного продукту, а й можуть стати причиною конкуренції між секторами.

Отже, стимули для впровадження продуктових і процесних інновацій різні. Продуктові інновації більш ефективні в період швидкого росту ринку, коли відбувається активне вдосконалення продукту, структура ринку ще не сформована, концентрація на ринку низька а цінова конкуренція не висока. Процесні інновації більш ефективні на стадії сповільнення росту ринку, коли концентрація фірм підвищується, а можливості щодо вдосконалення продукту знижуються та підвищується цінова конкуренція.

Аналізуючи інноваційну діяльність сучасних українських підприємств, неважко помітити, що рівень впровадження радикальних продуктових інновацій залишається досить низьким: серед продукції домінують продукти, які не вважаються новими на зовнішніх ринках. Оцінюючи вплив інженерних та фундаментальних наук на інноваційний процес сучасного українського підприємства, слід зазначити, що на сьогоднішній день інженерна, а не фундаментальна складова досліджень та розробок найбільш впливає на зміст інновацій українських підприємств.

Особливого значення для інноваційного розвитку вітчизняних підприємств в умовах економіки знань набуває культура та організація менеджменту, стратегічне бачення, здатність збирати та використовувати інформацію, а також вміння встановлювати необхідні зв’язки для отримання додаткових ресурсів та навиків. На серйозні проблеми в цій сфері вказують результати опитувань [4], згідно яким 32% опитуваних вважають причиною невдач в інноваційній діяльності внутрішньофірмові прорахунки, неправильну оцінку очікуваних ефектів від інновації, особливо процесних, а майже 20% – недостатній рівень маркетингової діяльності щодо інновацій.

Частково подолати виявлені проблеми інноваційного розвитку вітчизняних підприємств можна за допомогою активізації процесних, а саме управлінських інновацій – впровадження нових практик, процесів та структур, які мають значний відрив від існуючих норм та призначені з часом трансформувати сам спосіб функціонування організації.

Процес виникнення та впровадження процесних інновацій схожий з  добре відомим процесом створення продуктових інновацій: автори ідей спочатку відстоюють їх всередині своєї організації, а потім коаліція топ – менеджерів надає їм підтримку ззовні, щоб подолати неминучий опір. Однак два вельми важливих моменти відрізняють управлінські інновації від продуктових і роблять унікальним процес їх створення [5].

По-перше, це більш значний вплив зовнішніх агентів (вчених, консультантів), які стають джерелом натхнення для управлінців – новаторів та нерідко допомагають розробити та впровадити інновацію. По-друге, відмінність полягає в більшій роздрібненості та поступовості процесу, ніж це спостерігається в продуктових інноваціях. Ці відмінності можуть бути пояснені фундаментальною різницею у природі кожного типу інновацій, про що вже зазначалось раніше. Процесні інновації більш специфічні по відношенню до тієї системи в якій вони виникли, – складній соціальній системі з великою кількістю учасників та взаємовідносин. До того ж, процесні інновації, особливо якщо вони стосуються сфери управління, значно складніше піддаються обґрунтуванню та оцінці ефективності. Також необхідно зазначити, що процесні інновації повинні носити не одноразовий, а періодичний характер. Тільки тоді їх впровадження дасть значний позитивний ефект для підприємства в цілому.

З врахуванням вище викладеного можна констатувати, що вітчизняна парадигма інноваційного розвитку підприємств все ще далека від парадигми, здатної забезпечити нову якість економічного розвитку та завоювання українськими підприємствами конкурентних позицій на міжнародному ринку. Тому дана сфера досліджень потребує подальшої розробки та вивчення.

Список використаних джерел:

1. Йохна М.А., Стадник В.В. Економіка і організація інноваційної діяльності. –К.: Видавничий центр «Акадмія», 2005 – 400с.
2. Павленко І.А., Економіка та організація інноваційної діяльності: Навч. посібник. –К.:КНЕУ, 2004. – 204с.
3. Проблеми управління інноваційним розвитком підприємств у транзитивній економіці: Монографія / За заг. ред.. д.е.н., проф. С.М. Ілляшенка. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2005. – 582с.
4. Иванова Н.И. (2006), Инновационный бизнес: основа ускоренного роста экономики Российской Федерации. Доклад.//Инновации, №5, 2006.
5. Управленческий катарсис /// Реферат статьи Джулиана Биркиншау «How Management Innovation Happens», MIT Sloan Management Review, Лето 2006Адрес статьи в Интернет: http://old.executive.ru/print/publications/aspects/ innovation
6. The Dynamics of Innovation: Strategic and Managerial Implications / ed. Klaus Brockholf – Springer, 1999.

Опубліковано у: Стратегія економічного розвитку України. Збірник наукових праць. –К.:КНЕУ. – № 24-25. – 2009. – С.37-41.

Сучасні умови господарювання вимагають від вітчизняних підприємств адекватних механізмів реагування на динамічні зміни зовнішнього середовища, зростаючі вимоги клієнтів та суворі виклики ринків.  Обов’язковими умовами виживання підприємств є виробництво конкурентоспроможної продукції, забезпечення гнучкості та ефективності  управління. Адаптаційні здатності, організаційну гнучкість та маневреність виробничих систем забезпечує підприємствам інноваційний розвиток.

Гострота проблем інноваційного розвитку підприємств підтверджується значною кількістю досліджень як західних вчених, таких як П.Друкер, М.Хаммер та Дж.Чампі, К.Маркхема, Р.Каплана та Д.Нортона, І.Массакі та інших, так і вітчизняних науковців, серед яких  слід виділити В.М. Геєця, Л.І.Федулову, Н.И.Чухрай, С.М.Ілляшенка та ін..

Разом з тим, у вітчизняній економічній науці та практиці функціонування підприємств ряд питань, пов’язаних із інноваційною діяльністю залишається не вирішеним. Зокрема, частина проблем пов’язана із значною кількістю класифікаційних ознак інновацій, що ускладнює розуміння їх сутності та визначення сфер реалізації. Досить часто інноваційна діяльність підприємств сприймається виключно як освоєння нових продуктів, впровадження нових технологій у виробництво, доставку та реалізацію  продукції, тобто розглядаються продуктові та процесні технологічні інновації. Поза увагою дослідників залишаються управлінські інновації, проблеми їх реалізації та оцінка їх ефективності.

У вітчизняній господарській практиці традиційно зі всіх нововведень, що реалізуються на підприємствах, та частина, яка відноситься до сфери менеджменту, сприймається незвичайно, залишаючись у тіні як для самих підприємств, так і при проведенні досліджень по проблемам інновацій.  В бізнесовій сфері склався стереотип про вторинність управлінських інновацій по відношенню до технологічних. В  той же час важливість якісного та ефективного управління, ступінь його впливу на результати діяльності будь-якої організації не підлягають сумніву. Але сам інноваційний процес в сфері управління (на відмінну від сфери основного виробництва) залишається неясним. Для опису його особливостей, спробуємо визначити місце управлінських інновацій в інноваційній діяльності підприємств.

По основним технологічним параметрам виділяють два типи інновацій – продуктові та процесні. Продуктові інновації включають отримання нового продукту або послуги з метою задоволення певної потреби на ринку. Процесні інновації передбачають нові елементи, введені у виробничі, управлінські, організаційні, маркетингові та інші процеси. Продуктові інновації мають ринкову орієнтацію і диктуються споживачем, в той час, як процесні інновації визначаються внутрішніми факторами та вимогами ефективності. Виробничі інновації можуть бути як продуктовими, так і процесними, а управлінські інновації є переважно процесними.

Засновник економічного опису інновацій Й.Шумпетер вперше виділив п’ять типів нововведень:

-         використання нової техніки або нових технологій виробництва та/або збуту;

-         впровадження нової продукції з новими властивостями;

-         використання нової сировини;

-         зміни в організації виробництва та управлінні підприємством;

-         поява нових ринків збуту;

З точки зору структурної характеристики інновацій можна виділити інновації «на вході» в підприємство як систему, які передбачають якісні чи кількісні зміни у виборі та використанні матеріалів, сировини, обладнання, інформації, тобто виробничих ресурсів; інновації «на виході» із підприємства як системи – кількісні або якісні зміни результатів господарської діяльності підприємства, тобто виробничого продукту;  інновації структури підприємства як системи, до яких відносяться зміни у виробничих, обслуговуючих та допоміжних процесах, причому як по якості або кількості, так і їх організації.

За сферами діяльності підприємства виділяють інновації технологічні (спрямовані на створення нової продукції, технологій та матеріалів), виробничі (орієнтовані на розширення виробничих потужностей, диверсифікацію виробничої діяльності та ін.), економічні (направлені на зміну методів та способів господарювання, зниження витрат виробництва, покращення фінансових результатів), торгові (передбачають модифікації в торговій діяльності, ціновій політиці, розширенні системи і методів збуту продукції), соціальні (пов’язані і покращенням умов і характеру праці, соціального забезпечення, психологічного клімату та внутрішніх взаємовідносин), в області управління (передбачають покращення організаційної структури, стиля і методів прийняття рішень, використання нових засобів обробки інформації).

В практиці провідних розвинутих країн, з точки зору того, що саме інновації змінюють на підприємстві, виділяються чотири основних види інновацій:

-         інновації продукції;

-         інновації процесів (технологічні);

-         інновації персоналу (людського фактору);

-         інновації управлінської діяльності.

Виходячи з положень наведених класифікаційних підходів, можна стверджувати, що управлінські інновації займають важливе місце в інноваційної діяльності підприємства. Хоча інновації продукції створюють її основу, є запорукою конкурентоспроможності промислових підприємств та їх економічного зростання, але по значущості головними вважаються управлінські  інновації, оскільки саме вони дозволяють отримати значні конкуренті переваги в найбільш перспективних для суб’єктів господарювання областях, забезпечують рішення стратегічних задач в процесі їх функціонування та розвитку. Вважаємо, що інновації у фінансовій, організаційній, соціальній та інших сферах діяльності підприємств (за виключенням технологічної та виробничої сфер) можуть бути узагальнені як управлінські.  Хоча їх специфіка полягає в опосередкованому впливу на загальні результати бізнесу, особливостях  їх комерціалізації та принципів фінансування, їх реалізація безпосередньо пов’язана із прийняттям рішенням управлінським персоналом, реалізацією заходів управлінського та організаційного характеру.

Слід зазначити, що впровадження інновацій в одній сфері тим чи іншим чином зачіпає інші сфери діяльності підприємств і призводить до впровадження інновацій в них, отже, всі види інновацій взаємопов’язані між собою, вони можуть реалізовуватись паралельно та послідовно. Так, зокрема, встановлено, що існує певна невідповідність у темпах створення та розповсюдження виробничих та управлінських інновацій. Управлінські інновації відстають від виробничих, створюючи так званий інноваційний лаг, який відображає,що достатньо часто здійснення виробничих інновацій відбувається в умовах старих управлінських структур  та методів, тобто тих, які сформувались при попередніх виробничих технологіях.  Е. Роджерс [Rogers E.M., 1995] пояснює виникнення інноваційного лагу тим, що виробничі інновації є більш спостережувані, «відчутні» і сприймаються легше ніж управлінські, переконатися в ефективності яких набагато складніше.

Синхронна реалізація інновацій дозволяє організації одночасно орієнтуватись  на зменшення витрат, підвищення ефективності діяльності (на що орієнтуються процесні, зокрема, управлінські інновації), підвищення якості продукції, більш повне задоволення потреб споживачів (чому сприяють продуктові інновації, зокрема, виробничі).

Управлінські інновації з часом трансформують сам спосіб функціонування організацій, але в більшості сучасних компаній не розроблені формальні процеси для сприяння та створення нових ідей в сфері менеджменту, теоретико-методичне забезпечення реалізації управлінських інновацій на низькому рівні, хоча процес виникнення управлінської інновацій схожий з процесом створення технологічних інновацій. До того ж впровадження управлінських інновацій досить часто пов’язано із необхідністю подолання ряду стереотипних бар’єрів, ступінь впливу яких, за думкою керівників ряду вітчизняних підприємств,  суттєво розрізняється (рис.1).

Рис. 1. Профіль експертних оцінок впливовості факторів, що перешкоджають реалізації управлінських інновацій на підприємствах

Цікавим є той факт, що відсутність фінансових можливостей підприємств як найвагоміший перешкоджаючий фактор вказують керівники як збиткових підприємств, так і підприємств з незначним прибутком та середнім рівнем прибутковості. Фінансування управлінських інновацій відбувається в більшості випадків за рахунок внутрішніх ресурсів, при цьому не використовуються кошти венчурних інвесторів, які орієнтуються на технологічні інновації. Більшість керівників не спрямовані на аналіз управлінської діяльності, на визначення проблем в сфері менеджменту та пошук управлінських новацій.

Говорячи про управлінські інновації, слід зазначити  що саме відрізняє їх від технологічних та виробничих інновацій  та робить унікальним процес їх створення. Технологічні інновації представляють собою певну сукупність знань,  які можуть бути систематизовані, так як об’єднують декілька фізичних процесів або продуктів  та можуть бути відносно легко відтворені. Управлінські інновації в більшій мірі специфічні по відношенню до підприємства.

Для управлінських інновацій характерним є вплив зовнішніх агентів – вчених, консультантів, гуру менеджменту, саме тих, хто визначає сутність інновацій, формує їх, при тому що реалізація нових управлінських ідей може відбуватися протягом декількох років. Управлінське ноу-хау компанії у разі позитивного результату комерціалізують незалежні консультанти, які просувають його на ринку та тиражують в якості вдалого досвіду. Модель виникнення та розвитку інновацій в сфері управління можна описати за допомогою наступних  етапів: усвідомлення проблеми, розробка та формулювання ідеї,  її визнання.

В більшості випадків управлінські інновації виникають через необхідність вирішення певної зовнішньої або внутрішньої по відношенню до підприємства проблеми або уникнення ситуації загрози, незадоволення. Слід враховувати, що інновації в сфері менеджменту є локальними, тобто досвід їх впровадження в одній компаній може не мати користі для іншої, а також відмінності зарубіжної та вітчизняної корпоративних культур та специфіку бізнесу у разі використання певних «готових рецептів». Унікальність кожного підприємства обумовлює необхідність модифікації та корегування готових управлінських рішень або ж вимагає розробки принципово нових, які б поєднали різні елементи проблеми та варіанти її вирішення, чітким розуміння внутрішнього та зовнішнього середовища функціонування підприємства. Тож для першого етапу характерно визначення мети, задля досягнення якої розробляється інновація.

Для управлінських інновацій в більшій мірі, ніж для технологічних та виробничих властивий ризик виникнення опору з боку персоналу підприємства, несприйняття нових ідей. Для підтримки інноваційних рішень необхідне схвалення з боку працівників організації (внутрішнє визнання), розуміння ними життєздатності ідеї можливих вигід від її реалізації, а також може бути необхідним схвалення незалежних спостерігачів та експертів – викладачі бізнес-шкіл, консультанти та ін.  (зовнішнє визнання).

Вирішення проблеми реалізації управлінських інновацій на підприємстві вимагає розробки відповідної системи управління інноваційною діяльністю, в основу якої доцільно, на наш погляд покласти ідеї декомпозиції складних процесів на основі проектного підходу та створення своєрідного управлінського «конвеєра». Як зазначалось, основи інноваційної діяльності більшості підприємств  не визначені та відповідно не формалізовані, реалізація кожної управлінської ідеї потребує виконання значного обсягу робіт, що значно ускладнює реалізацію нових ідей. Визначення основних функції та завдань кожного відділу та відповідних працівників в ході реалізації інновацій, правил роботи підприємства, налагодження відповідного документообігу та ін. сформує основи для реалізації інновацій, які в кожному конкретному випадку будуть тільки корегуватися.

Таким чином,  незважаючи на те, що управлінські інновації є невід’ємною частиною діяльності підприємств та запорукою їх конкурентоспроможності  реалізація таких інновацій вітчизняними підприємствами ускладнена рядом проблем як теоретико-методичного, так і прикладного характеру. Зокрема, спрямування подальших досліджень визначається необхідністю створення відповідних процедур розробки та реалізації управлінських інновацій.

Література

1. Йохна М.А., Стадник В.В. Економіка і організація інноваційної діяльності. – К.: Видавничий центр «Академія», 2005. – 400с.
2. Павленко І.А. Економіка та організація інноваційної діяльності: Навч. посібник. – К.:КНЕУ, 2004. – 204 с.
3. Проблеми управління інноваційним розвитком підприємств у транзитивній економіці: Монографія / За заг. ред.. д.е.н., проф. С.М.Ілляшенка. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2005. – 582 с.
4. Райзберг Б.А., Фатхутдинов Р.А. Управление экономикой. – М.: Бизнес-школа «Интел-Синтез», 1999. – 528 с.
5. Иванова Н.И. Инновационный бизнес: основа скореного роста экономики Российской Федерации. Доклад // Инновации. – № 5.  – 2006.
6. Rogers, E.M. (1995)/ Diffusion of innovations (4^th edition). The Free Press. New York.

Верба В.А., к.е.н., докторант, ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»

Анотація. В статті запропоновано авторський погляд на застосування методології проектного менеджменту для підвищення ефективності управління розвитком компанії, в межах чого: запропоновані концептуальні підходи до управління розвитком компанії, визначено сутність проектів розвитку як специфічного типу проектів, їх відмінності від бізнес-проектів, ідентифіковані особливі ознаки та властивості проектів розвитку.

Скачать статью в формате PDF >>

Верба В.А., канд. екон. наук, доцент, докторант кафедри стратегії підприємств, ДВНЗ «КНЕУ імені Вадима Гетьмана»

Анотація. В статті представлено результати дослідження емпіричних даних про розвиток вітчизняних підприємств. Узагальнено підходи до формування напрямів розвитку та управлінських інновацій на підприємствах різних сфер діяльності. Наведено аналітичну характеристику видів проектів розвитку, принципів їх підготовки та рівню консалтингової підтримки розвитку вітчизняних підприємств.

Cкачать статью в формате PDF >>

Верба Вероніка Анатоліївна, к.е.н., доцент ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»

Результати численних досліджень ефективності реалізації стратегічних ідей підтверджують гіпотезу про досить низький рівень результативності зусиль менеджменту вітчизняних підприємств у напрямку досягнення встановлених цілей. Світовий досвід ефективного управління розвитком передбачає активне застосування методології проектного менеджменту у процесів підготовки і реалізації проектних ідей стратегічного розвитку. З метою дослідження та оцінки вітчизняної практики управління розвитком протягом 2008-2009 рр. автором було проведено опитування керівників і топ-менеджерів понад 300 українських підприємств різних видів діяльності, масштабів та регіональної приналежності.

Скачать статью в формате PDF >>

Вісник НУ „Львівська політехніка”. «Проблеми економіки та управління». – 2010. – № 668. – с.17-23

Верба В.А., ДВНЗ «КНЕУ імені Вадима Гетьмана»

Анотація. У статі узагальнено концептуальні підходи до оцінювання розвитку компаній. Обґрунтовано необхідності і принципів вимірювання розвитку, наведено критичний аналіз існуючих підходів до оцінювання розвитку економічних систем. Запропоновано авторську концепцію оцінювання розвитку компанії, яка передбачає динамічну та статичну оцінку розвитку, використання системи результуючих та забезпечючих індикаторів та показників розвитку.

Скачать статью в формате PDF >>

ВЕРБА В.А., канд. екон. наук, доцент, докторант кафедри стратегії підприємств, ДВНЗ «КНЕУ імені Вадима Гетьмана»

Анотація. У статі обґрунтовано необхідність і можливість гармонічного інтегрування процесної і проектної управлінських концепцій для забезпечення розвитку сучасної компанії. Запропоновано основні напрямки гармонізації складових системи управління розвитком компанії за процесно-проектним підходом, який поєднує переваги процесно-орієнтованого управління та методології проектного менеджменту.

Скачать статью в формате PDF >>

Верба В.А., канд.екон.наук, доцент ДВНЗ «КНЕУ імені Вадима Гетьмана», Україна

Анотація. Представлена авторська позиція щодо бізнес-моделі підприємств як іманентної складової процесного управління і імператива розвитку підприємства.

Скачать статью в формате PDF >>